Коллін Гувер. Покинь, якщо кохаєш… Харків: Віват, 2018 — 352 с.

«Покинь, якщо кохаєш…» — так в українському варіанті називається літературний бестселер Коллін Гувер та фільм за його мотивами. Книга й фільм стали популярними, проте на їхню адресу звучить немало критики. Що в цьому творі може зацікавити психологів?

Після виходу у 2016 році книга посіла перше місце у списку New York Times та отримала нагороду Goodreads Choice Award у номінації «Найкращий роман». Що ж до фільму, то він вийшов у світовий прокат у серпні 2024 року й уже за перший вікенд зібрав $80 мільйонів.

На перший погляд, книга нагадує звичайне жіноче читво — черговий роман із квіточкою на обкладинці. Жінки, в яких рівень інтелекту вищий за подібну літературу, такі книжки оминають. Навіщо витрачати час на 350 сторінок любовної драми з хепі-ендом, яка зазвичай приправлена зрадами, втратою пам'яті, позашлюбними дітьми та ще бозна-чим? 

Однак книга зовсім не про це: не оцінюйте її за обкладинкою. І перш ніж дивитися фільм, варто прочитати роман.

Перша частина твору сподобається любителям романтики. Однак це не означає, що твір насичений «пережовуванням» примітивних емоцій або порожніми, невмотивованими діалогами… Нічого з того, чим грішить дешева література. Це цілком пристойний текст із добре пропрацьованою композицією. 

Спочатку ложку дьогтю романтичній картині додають важкі спогади головної героїні про дитинство. Певною мірою ці спогади й утримують настроєвість твору на межі реальності й не дають скотитися у цілковиту романтику.

Дитинство Лілі Блум сповнене жахів — дівчина була частим свідком, коли батько кривдив матір. У її спогадах виринає все — від психологічного тиску й безпідставних образ до побиття та сексуального насильства матері. Спостерігаючи за цим, Лілі то намагалася врятувати матір, то ненавиділа її (за те, що та не змогла покинути чоловіка-аб’юзера), то почувалася мовчазною співучасницею батькових злочинів. Єдиною підтримкою та розрадою у її житті була дружба з хлопцем-безхатьком.

Однак час минув, і негаразди залишилися позаду. Батько помер, назавжди давши спокій дружині й доньці. Лілі закінчила коледж, переїхала до Бостона й вирішила здійснити мрію — відкрити квіткову крамницю. Справи йдуть угору, в дівчини з’являються нові друзі й хлопець мрії Райлі Кінкайд. Лілі виходить заміж, проте герой-коханець все більше починає нагадувати їй аб’юзивного батька…

Фрейд якось зауважив, що люди вибирають одне одного не випадково. Ми зустрічаємо тих, хто вже живе всередині нас.

Книга «Покинь, якщо кохаєш…» підіймає непросту тему аб’юзивних стосунків. Аналізуючи текст, можна говорити й про інші суспільні негаразди, як-от безпритульність чи відсутність соціального нагляду за неблагополучними сім’ями та перебуванням дітей у них. Проте тема насильства у сім’ї все-таки є центральною.

У післямові Коллін Гувер зазначила, що розповіла в романі історію своєї родини. На образ Лілі Блум її надихнула власна матір, яка так само потерпала від насильства. Деякі аб’юзивні сцени роману списані зі справжньої історії батьків письменниці. Свого часу мама Коллін Гувер знайшла в собі силу покинути кривдника. Вона стала матір’ю-одиначкою й два роки ледве зводила кінці з кінцями. Уособленням справжнього чоловіка для письменниці став вітчим, який виховав їх із сестрою як власних дітей. Навіть на весіллі Коллін вів до вівтаря вітчим, попри те що біологічний батько був у залі.

Нехай обкладинка книги нікого не вводить в оману: жанр цього твору — психологічний роман-драма. Аж ніяк не «романтичний роман», як стверджують деякі інтернет-ресурси.

В оригіналі книга й фільм називаються «It Ends With Us» («Це закінчиться на нас»). В українському перекладі назву замінили на «Покинь, якщо кохаєш…», очевидно натякаючи: у ситуації, в якій опинилася Лілі Блум, розрив стосунків стане проявом найбільшої любові до неї.

Ідея назви просвічує у словах матері героїні, яка добре розуміла, з чим зіткнулася її донька.

«Якщо Райлі по-справжньому тебе любить, він не дозволить тобі повернутися. Він вирішить покинути тебе, аби бути впевненим, що більше тебе не скривдить. Ось на таке кохання заслуговує жінка, Лілі».

Кінцівка роману все-таки натхненна: попри вагання, тривалі міркування й відтягування прийняття рішення, Лілі Блум розлучається з Райлі, хоча дозволяє йому допомагати з вихованням спільної дитини.

Що цікаво: остаточне рішення Лілі приймає прямо в пологовому будинку, відразу після народження доньки. 

«Райлі — мовила я ніжно, — а як учинив би ти, якби одного разу ця маленька дівчинка подивилася на тебе й сказала: «Татку, мій хлопець ударив мене!». Що ти сказав би їй, Райлі?».

Цей момент співзвучний з американським фільмом «Офіціантка» (2007). Головна героїня Дженна Хантерсон, яка тривалий час потерпала від чоловіка, спромоглася дати відсіч аб’юзеру й обірвати з ним стосунки так само в пологовому будинку, коли вперше взяла на руки новонароджену донечку. Для обох героїнь діти стали тим фактором, який додав їм рішучості розірвати порочне коло аб’юзивних відносин. Вони зробили це заради своїх дітей.

Роман «Покинь, якщо кохаєш…» критикують за надмірну ідеалізацію образу Райлі. Перед читачем і справді постає красунчик, лікар-нейрохірург, сексуальний, дотепний… Лілі закохалася по вуха і, попри перші серйозні прояви насильства з його боку, все-таки вийшла заміж.

На це можна лише зазначити, що образ Райлі неоднозначний, як і багато чого в житті. Звичайно, читачкам хочеться, щоб усе було чітко й зрозуміло, а таких чоловіків, як Райлі, було помітно за три кілометри.

Проте якщо звернутися до причин, через які понад 80% жінок так і не змогли розірвати насильницькі стосунки, то однією з них є любов до аб’юзера. Правда в тому, що далеко не всі кривдники є алкоголіками чи наркоманами. Багато з них будують успішну кар’єру, заробляють гроші, добре утримують сім’ю, можуть бути уважними, турботливими, розумними, хорошими батьками (кривдячи жінку, вони часто не чіпають дітей), а також вони щиро шкодують про свою поведінку… Розірвати такі стосунки, особливо не маючи підтримки, жінці й справді важко.

Серед інших причин — відсутність житла, можливості самостійно утримувати дітей, віра у чоловікове каяття та сподівання, що він все-таки зміниться на краще. Тут ми можемо лише навести слова Коллін Гувер: «попри крихітний шанс, що Райлі міг змінитися на краще, деякі ризики не варті того, щоб на них іти».

Ця книга — дослідження людських почуттів, відносин та особистих кордонів, ілюстрація того, як важко даються непрості рішення, проте як важливо їх все-таки приймати та йти до кінця.